Олександрійський папуга (Psittacula eupatria)
Папуга Олександрійський – найбільший серед ожерелових папуг, досягає 45–58 см завдовжки разом із хвостом. Основне оперення зелене з трав’янистим відтінком, тім’я трохи синювате. На «плечах» помітна бура пляма, на лобі – вузька чорна смужка, а від піддзьобка до краю щік тягнуться чорні «вуса». У самців формується широке «ожерелля»: верхня частина шиї рожево-червона, боки й нижня частина дзьоба чорні, що утворює характерну «краватку». Самки та молоді птахи ожерелля не мають. Дзьоб великий, яскраво-червоний; у молодих – морквяного кольору.
Поширення і середовище
Природний ареал охоплює Південну Азію: Індію, Пакистан, східний Афганістан, Іран, Шрі-Ланку, Андаманські острови, а також окремі райони Південно-Східної Азії – М’янму, В’єтнам і Лаос. Папуги мешкають у верхньому ярусі тропічних лісів, рідко спускаються на землю.
Поведінка
Александрійські папуги – чудові літунці, хоча типові перельоти не дуже довгі. Більшість часу проводять у кронах дерев, пересуваються та харчуються зграями. Це активні й голосні птахи, здатні до наслідування людської мови: окремі особини освоюють десятки слів, частіше – 10–15.
Розмноження
Гніздуються у дуплах. Кладка зазвичай містить 2–4 яйця. Насиджує самиця 23–24 дні, самець підгодовує її та охороняє гніздо. Молоді починають визирати з дупла близько 6 тижнів, до 7 тижнів залишають гніздо. Перші ознаки «ожерелля» у самців з’являються приблизно у 1,5 року та стають повними після линяння на 3-му році.
Утримання в неволі
Вид здавна тримають у клітках та вольєрах; перші зображення відомі ще з часів Стародавнього Риму. Цінуються за доброзичливий характер і ефектну зовнішність. При належному догляді живуть довго і можуть бути відмінними компаньйонами.
Класифікація
Розрізняють 5 підвидів, що відрізняються розмірами та деталями забарвлення: P. e. avensis, P. e. eupatria, P. e. magnirostris, P. e. nipalensis, P. e. siamensis.
Ареал проживання Олександрійського папуги
